Проза Руслана Соловйова

ars

Музика

Я дуже люблю музику. До нестями люблю. Всіх напрямків і стилів. Веселу і сумну, повільну та швидку, голосну й тихеньку. Музику я чую всюди. Йде дощ – спокійна мелодія, гримить грім – небесні барабани беруть найнижчі ноти в природі, гавкають собаки – енергія злості перемішується з доброю мелодією махання хвостом.
Музика, яку я слухаю, нескінченна і неповторна. Чи хтось із вас чув справжній рок-н-рол польових мишей вночі? Оцінював джазові імпровізації завивання вітру у щілинах вікон? Розумів ритми падаючої на землю перестиглої вишні? Насолоджувався блюзом диму згасаючих вогнів?
Коли до мене звертаються люди, я читаю по вустах, тому що завжди слухаю цей величезний оркестр життя. Я не граю на жодному музичному інструменті, тому що чую музику природи і знаю, що краще ніколи не зможу.

Люди-квіти

Дівчата-троянди – красиві, непідступні. Особливо гарні, коли на них лежать діаманти роси.
Хлопці-чорнобривці – невисокі, веселі, люблять бути гуртом. Притаманні сільській місцевості.
Дівчата-ромашки – добрі, лагідні і спокійні. Навіть на перший дотик відповідають ніжно, а не ранять, як троянди, шипами.
Хлопці-кактуси – незрозуміло серйозні і напружені. При неправильному дотику можуть сильно поколоти.
Дівчата-соняшники – життєрадісні, кругловиді. Завжди дивляться у сонячний бік. Які б злі птахи їх не дзьобали, все одно тягнуться вгору.
Хлопці-піони – гарні, запашні, голосні. Але можуть передчасно осипатися, якщо не доглядати.
Дівчата-гладіолуси – моделі, високі і довгоногі. Претензії до життя – як у троянди, але себе чомусь вважають ромашками.
Хлопці-тюльпани – помітні здалеку. Спочатку роблять таємницю з того, що насправді знаходиться у них всередині.
Дівчата-дзвіночки – тендітні, ніжні. Дзвенять для того, хто їх знаходить і прикрашають все його життя.
Хлопці-нарциси – самі про себе все розкажуть і похвалять. Як на мене, то запах не дуже й приємний.
Дівчата і хлопці – бур”яни……. Ну що тут казати. Самі знаєте….  ;)

Лікарня

Нещодавно я завітав у якусь особливу лікарню. Зовні вона була звичайною: такі ж білі вікна, квіти у кожному з них і, як завжди, спокій.
Я проходив медогляд і мені потрібно було пройти близько десяти лікарів. Я не знав з кого почати. Першим по номеру був стоматолог, але я їх боявся, як вогню. Вирішив піти до окуліста, бо ще з дитинства подобалося затуляти очі і називати літери, які я бачив на плакаті.
Окуліст зустрів мене привітно, але я відчував його пронизливий погляд на протязі всієї розмови.
- Сідайте, - він показав на крісло біля стіни. – Очі не турбують?
Я відповів, що трішки.
Він продовжив мовчки мене вивчати і, здається, не чув моєї відповіді.
- Вам потрібно більше дивитися на вашу дружину, - авторитетно заявив він.
Що? – не зрозумів я.
- Вам потрібно більше дивитися на вашу дружину і менше дивитися на інших жінок.
- Звідки ви це взяли? – вирвалося у мене.
- І тоді ваші очі знову стануть молодими, - моє запитання проігнорувалося. – Можете йти.
- Пробачте, а як же літери? – я зовсім розгубився.
- Які літери? – окуліст востаннє глянув на мене.
- Ніякі, - я, вражений почутим, вийшов за двері.
*
В масажному кабінеті лунала музика. Масаж для мене – завжди задоволення. Добрий на вигляд азіат середніх років так сильно потис мені руку, що я мало не закричав.
- Може обіймемося? – він погрозливо розкинув руки, але помітивши мій переляк, розсміявся і проспівав баритоном, - Жартую. Лягайте.
Коли я ліг, він вимкнув музику і запитав:
- Я практикую прогресивний тайський масаж. Будемо робити?
Тоді я ще не знав, що це таке, тим паче я вже лежав на дивані, і погодився.
- Почнемо з м”якого масажу. Заходьте, - лікар увімкнув вальс і покликав когось із кімнати поруч.
Огрядна азіатка, кілограмів сто, примусила мене задрижати. Але вона так швидко вилізла мені на спину, що я не встиг сказати ні слова.
- М”який масаж. – лікар театрально перетворився на диригента.
Дивно, але азіатка почала витанцьовувати, щось схоже на вальс. Мені було приємно і я не заперечував.
- Швидкий масаж! – лікар увімкнув якусь латино-американську мелодію. Жінка затанцювала більш відчутно.
- Досить! – прохрипів я.
- Досить, так досить, - лікар зітхнув і розвів руками. - Жаль, що не дочекалися інтенсивного масажу. – Він увімкнув якийсь божевільно швидкий рок-н-рол. – Його майже ніхто не витримував.
З кабінету масажу я вийшов прямий, як струна.
*
Якщо ці лікарі такі, то що ж творитиме стоматолог? Піти до нього зараз значило б пережити саме страшне, але я вирішив, що так і буде…
На шиї у стоматолога я помітив коралове намисто якоїсь дивної форми. Підійшовши ближче, зрозумів, що то зуби. Він перехопив мій погляд і байдуже пояснив:
- Не звертайте уваги. Це зуби, які я виривав у пацієнтів, - він подивився на мій рот. – Може і у вас, щось для мене буде. Сідайте.
Сідаючи в крісло я вже втратив зв”язок з реальністю. З туману почувся винуватий голос лікаря:
- Ви знаєте, зранку в кабінеті немає напруги, - стоматолог похнюпився, а потім радісно підняв вгору вказівний палець. – Але не хвилюйтесь! Який би я був лікар, щоб не зміг допомогти хворому.
Він нахилився до крісла і викотив з-під нього, щось схоже на велотренажер: з педалями від велосипеду, але без сідла і керма.
- Моя запатентована техніка, - його розпирало від гордості. – Я приєдную до неї бор-машину, а вам потрібно просто крутити педалі.
Я зробив першу спробу вирватися, але ремені, якими він обачливо перетягнув мене спочатку, трималися міцно. Лікар цього не помітив, або зробив вигляд, що не помітив:
- Попереджаю: чим швидше працюватимете ногами, тим ефективнішим буде ваше лікування…
*
Не знаю, де я взяв сили для наступного кабінету, але кабінет  оторинолоринголога (в народі Вухо-Горло-Носа) був у моєму обхідному листі і я зайшов. Такий вже нічим не здивує. В мене не хворіли ніс та вуха, хіба що трішки хрипіло горло, але в таку пору року – це не дивно. На стінах кабінету я помітив дуже багато різних малюнків.
- Який ніс!!! – лікар вражено дивився на мій ніс, забувши правила гарного тону. – Римський! Справжній!
Він дістав з-під столу чистий аркуш паперу і відразу ж почав замальовувати.
- Чекайте, я ж прийшов на обстеження, -  мені було дуже ніяково.
- Яке обстеження, коли у вас такий ніс! – він був у ейфорії від цієї частини мого обличчя.
- Ніс, як ніс! – я сердито затулив його рукою. – Обстежуйте!
Обстежую! – буркнув лікар. – Сідайте. Показуйте праве вухо.
Я повернувся.
- Яке-е вухо! – здавалося він бачить літаючу тарілку. – Класика! Мрія! – і знову потягнувся під стіл.
- Та що вам моє вухо? – я відкрив носа і затулив праве вухо.
- Який ніс! – в екстазі простогнав лікар.
Вільною рукою я знову затулив ніс:
- Горло моє подивіться.
- Навіщо мені ваше горло, - недбало відмахнувся він, підійнявшись, і намагаючись зазирнути на ліве вухо.

*

Коли вже я вибіг з кабінету і пройшов чимало шляху, то зрозумів, що все ще затуляю руками вуха і ніс. Такого медогляду я не проходив ні разу в житті.
Наступним у списку був психіатр. От якраз він і зніматиме мій стрес після своїх товаришів по професії.
Кабінет був просторим і затишним, та сам лікар виглядав дуже сумним.
- Сідайте, які проблеми? – він тяжко зітхнув.
Я завжди ніяковію у ситуаціях коли ділюся особистим, тому почав загальними фразами:
- Проблем вистачає, як і в інших. Ось, недавно трапилася …
- А я недавно з дружиною посварився, - перебив мене лікар.
- Е-е-е… Що? – не зрозумів я.
- Посварилися із-за дрібниці, а вже неділю не розмовляємо. Що робити?
- Ви мене питаєте? Ви ж самі – професіонал, - я не знав, що відповісти.
- Ой, справді! Так які у вас проблеми?
- Та ось недавно трапилася зі мною історія в автобусі…
- Я ненавиджу автобуси.
- Що??? – ця розмова збивала мене з пантелику.
- В автобусах всі штовхаються. Мені так важко кожен день їздити на ньому на роботу.
- Спробуйте інший транспорт.
- Інший??? – лікар злякано здригнув плечима. – Там ще гірше!!!
- А, може, велосипед? – я починав кар’єру психолога.
- Ви знущаєтесь? Я лікував зуби в нашого стоматолога, коли не було напруги. А знаєте, які в   мене слабкі ноги?
На очах у лікаря почали виступати сльози.
Я обережно взяв його за плече:
- Не хвилюйтеся, все буде добре…
Наша розмова тривала ще півгодини. Не знаю, хто кому з нас допоміг, але психіатр посміхався, коли я від нього пішов.

Залишалося здати аналіз крові і я зазирнув у лабораторію. Те, що я там побачив, настільки вразило мене, що я зірвався з місця і чимдуж побіг з цієї божевільної лікарні, і біг так швидко, що оговтався тільки в себе вдома.

В ту лікарню я більше ніколи не звертався, але з приємністю мушу констатувати факти: спина моя з тих пір ні разу не боліла; зуби міцні, як в молодості; а  нерви завжди у повному порядку.

Небо

Я недавно взяв і відірвав собі шматок неба. Без хмар, без дощу. У власне користування. Приніс додому і випустив на кухні. Чому саме на кухні? А тому що на кухні я проводжу найбільше часу. Звільнений шматок неба не кинувся на волю до вікна, хоча я обачливо зачинив його і замостив усі щілини, а просто ліг на стелю. Я цілий день пролежав на дивані, дивлячись вгору, і, навіть, зовсім не втомився.
Я і раніше довго роздивлявся небо, але ж то була не моя особиста власність. Мені, звичайно, трішки соромно, тому що я ніколи і нічого не крав. А тут раптом розпочав кар”єру злодія з такої крупної крадіжки, як шматок неба. Я ще трішки корив себе, лежачи на дивані, але прийшов вечір і сумніви розвіялись. В центрі стелі, вірніше неба, засяяли три зірки. Радості моїй не було меж. Який все-таки вигідний шматок неба мені дістався!
Майже місяць я насолоджувався небом, але все частіше мій погляд ковзає по стінам та підлозі. Вони порушують гармонію з небом, а це мене не влаштовує. Останнім часом я довго гуляю вулицями, щоб знайти щось цікаве. Звичайно, як мінімум на одну стіну хотілося б моря, на іншу – скелястих гір. Та поки що нічого не трапилося мені під руку.
Я продовжую пошуки. А якщо хтось і собі бажає шматок неба, - приходьте, я знаю, як це зробити.

Океан

Ти наповнювала мою душу, як океан. Величезний і захопливий, глибокий і надійний. Можливо, тому мені й не хотілося пити, коли ми були разом. Та, навіть, коли і не разом, все одно не хотілося. Тому що знав: коли повернешся, змиють твої хвилі з моєї пам”яті все непотрібне. Я не збирався втрачати твій океан, бо не бачив поруч навіть моря, достойного замінити тебе. Якби я тебе втратив, щоб зі мною сталося? Хто б наповнював мою душу, як ти, відразу і повністю? Невже ті краплини з річок та озер наситили б мене???
Я пізно зрозумів, що океан почав висихати. Я з тривогою зазирав собі у душу і відчував, як він зникає.
І ось від нього лишилася одна крапля. Мабуть, вона нікуди не зникне, але й не перетвориться знову на океан, а буде просто пекти мене згасаючими спогадами про щось величезне і захопливе…

Не знаю чи протримається остання крапля довго, тому що тепер я зрозумів – у світі є багато океанів, глибоких і надійних. Їх лише потрібно знайти…

Небесні терези

Ось я і опинився на терезах. Думаю, що потраплю у рай. Я, здається, жив доволі правильно. Звісно не ангел, але ж і не такий, як сусід з третього поверху. Не розумію, чому я опинився тут попереду нього. Він же і віком значно старший, і пив кожен день…
О, починають важити мої добрі і погані вчинки. Не зрозумів!!! Це до поганих вчинків??? Я ж був тоді ще дуже молодим. Так, а це? Знову мінус??? Так зараз у нас всі так роблять!
Ой, нарешті добрий вчинок! Щось він дуже мало заважив. Може, терези зламалися? Все, мовчу, а то пообіцяли взагалі вигнати звідси. Знову поганий вчинок? Ще? Боже, я страшенний грішник.
В цю ж мить якась сила підійняла мене і зненацька я опинився перед двома ворітьми. Перші були темними, з мерехтливими відблисками полум”я, яке, мабуть, за ними і знаходилося. Інші ворота були світлішими, але здавалися старезними і струхлими від часу. Між ворітьми сидів ангел з таким невимовно печальним поглядом, що мені захотілося підійти до нього і обійняти.
Побачивши мене, він мовчки показав рукою на темні ворота і відчинив їх.
- Жаль, а я так хотів у рай, - мені дуже не хотілося заходити у вогняну темноту пекла.
- Рай давно зник. Не стало нових чистих душ… - сумно прорік печальний ангел і, похиливши голову, зачинив за мною ворота до пекла.

Реп’яхи

Як я ненавиджу реп’яхи. Якби ви тільки знали. Хитрі, липучі, готові поколоти в любий момент, як спробуєш від нього відчепитися. А не спробуєш, то заліплять з ніг до голови.
До мене вони чіпляються постійно. Виходжу з квартири: реп’ях сусід просить п’ятірочку до зарплати. Іду на вулицю: реп’ях двірник розповідає аж до самої зупинки, як йому погано після вчорашнього і просить на похмілля. Заходжу в автобус: сто реп’яхів, похмурих і сонних, штовхаються і киплять із середини, інколи випускаючи пар. На щастя, місце роботи недалеко. Швидко вибігаю з автобуса, бо і сам закипаю потрошку.
Прохідна. Реп’ях охоронець, дідусь років під сто, натхненний наданою йому владою, знову забув мене і я в мільйонний повторюю своє прізвище.
Нарешті на робочому місці. Потрібно хоча б п’ять хвилин, щоб розслабитися і прийти до тями. Ні. Реп’ях директор терміново викликає до себе. По дорозі до його кабінету здороваюсяі лаконічно відбиваюся від інших реп’яхів. Досвід є досвід.
Ось і пора додому. До головного реп’яха та маленьких бешкетливих реп’яшків. Там вже, як вчепляться, то вчепляться. Але що ж поробиш? Реп’яхи - володарі світу…

Африканський рок-н-рол

Які ще проблеми, крихітко? Немає грошей? Та у Африці діти і не знають, що це таке! А ти за відсутності фінансів скиглиш, що не потрапиш сьогодні до якогось свого чергового клубу на танці.
Тоді їдь у Африку! Зараз ти дуже схожа на африканського підлітка: в тебе немає грошей, але ти любиш танцювати в спалахах дискотек. І вони танцюють при вогнищах щоночі. Вони жують при цьому якісь веселі корінці і їх енергії вистачає до ранку. У тебе, здається, це не корінці, але ти все одно ховаєш їх від батьків у закутку шафи у власній кімнаті.
Ти кричиш, що хочеш відриватися? Сьогодні буде крутий ді джей – король усіх ді джеїв? Він вміє заводити натовп? Виходь в африканську савану одна і вночі. Африканський цар усіх звірів та ді джеїв заведе тебе так, що ти оббіжиш планету по екватору.
В Африці кожен третій – ді джей. Так гамселять по там-тамам, що не встигнеш за їхнім ритмом. А будеш погано танцювати, то візьмуть і з”їдять. В тебе ж, як і в них, немає грошей, а їсти їм теж хочеться. Хоча не буду повторюватися: я ж казав, що у них все, як і серед твоїх друзів…
То ж не скигли і обирай: або сидиш дома, або їдеш у Африку!!!
Всюди рок-н-рол, крихітко, всюди рок-н-рол……

Смертна кара

Коридорами смерті, коридорами покарання за гріхи зайдеш ти, величний, як цар, у тронну залу, з гордістю розуміючи, що нарешті розрахуєшся за все і очистиш свою совість від гріха.
Жаль тобі конвоїрів. Помруть в дев”яносто років власною смертю, всі провини свої не спокуті згадуючи.
Виблискують електроди, виблискують в тебе очі. Посміхаєшся до смерті. Не боїшся.
І ось він - трон вічності. Співає до тебе, чекає наступного короля.
Сідаєш… Земля обертається навколо тебе, а не Сонця. Сонце пробачить, воно ж, мабуть, звикло.
Ось твоя корона! Без зубців. Але ж не зубці дають тобі велич справжнього щастя. Тече одинока сльоза по щоці. Перший раз плачеш ти не від горя. Перший раз…
Коридорами смерті, коридорами покарання за гріхи летить твоя душа на волю, з гордістю розуміючи, що нарешті розрахувався… За все???

Морський бій

- Привіт, кохана.
- Привіт… Нам треба серйозно поговорити.
- Щось трапилося?
- Я вважаю, що нам потрібно розлучитися…
- Ого… Поранила…
- А ще мені здається, що в тебе є інша!
- Хм, мимо…
- Все одно, я довго думала і вирішила, що ти не той, з ким я пов”язуватиму життя.
- Знову поранила…
- І, взагалі, я тебе ніколи по справжньому не кохала!
Вбила…..

Перехотілося…

Захотілося м”ятних цукерок. М”ята освіжає. М”ята… М”ятою пахла Оксана. Гарна дівчина, розумна, а співала як! Голос високий і сильний, аж до неба летів. Коли сварилася зі мною, то брала такі високі ноти, що вуха не витримували. Щось перехотілося м”ятних цукерок…
Он краще куплю тістечко, з вершковим кремом. Вершки… Колись із Оленкою набрали ми повно вершків і втікли від усіх в готель. Що ми там тільки не робили… І вершками, звичайно ж, мастилися, хоча все тіло після них було неприємно липким. Так і Оленка, виявилася гіршою від вершків. Прилипла, як не знаю що, вчепилася в мене і хвилини спокою не давала. Щось перехотілося тістечка…
Піду, вип”ю молочного коктейлю. Він прохолодний…Колись зустрічався з дівчиною. Аристократка, інтелігентка в п”ятому поколінні. Шкіра біла і ніжна, як цей коктейль. Та й сама вона виявилася холодна, як коктейль. Риба в річці тепліша.Щось перехотілося коктейлю…
От візьму зараз і втечу до лісу. Щоб ні людей, ні спогадів. Ляжу десь на галявині на зелену траву і полину у приємні мрії. Зелена трава… В Ірини такі ж зелені очі, як трава у лісі. Пронизували наскрізь, аж серце ставало. А душа… А душа, як ті дерева в лісі, з північного боку – мохом поросла і не скосити його вже ніколи. Щось перехотілося до лісу…
Може, щось попишу. Вірш чи оповідання… Колись була в мене одна… Поетеса…
Щось перехотілося писати…